Історія одного дня
Інколи надто багато думок блукає в наших головах і ми не в змозі осягнути всю їх глибину.
Я вирішив написати про те, що мене завжди так болить, те від чого моє серце обливається кров’ю, те, від чого душа моя сумує і очі наповняються сльозами. Це все те, що Ви дуже часто бачите, те від чого Ви відвертаєтесь закриваючи очі на все – бездомні, жебраки, сироти, нужденні та забідовані. Я щодня бачу байдужість людей, їх егоїзм та безтурботність по відношенню до всіх інших.
Чому? Невже в середині всі такі черстві? Чому більшість не помічає найбуденніших проблем нашого суспільства? Чому із зневагою та нерозумінням дивляться на тих, кого доля побила?
Я надто часто задаюся запитаннями намагаючись дійти до логічної відповіді, але крім мене самого відповісти ніхто не в змозі!
Ми люди ХХІ століття, ми творці і тільки ми можемо відповідати за свою долю. Інколи ми просто не можемо прогнозувати своє майбутнє, не можна з впевненістю думати і говорити про завтрашній день, адже світ рухається і не стоїть на місці. Є люди які просто не встигали, чи зупинилися, а світ невпинно продовжував рухатись поглинувши їх всіх в невідомість. Саме ці люди сьогодні потребують розуміння, допомоги та підтримки. А що ми їм даємо на то мість? Скоріше всього, що обурливе сприйняття їх життєвої невдачі, чи горя.
Це більше схоже на думки однієї людини, які можуть бути не вірними…
На вулиці 7 грудня, і ніби ж Зима, але так прикро, що немає снігу, а так хочеться побачити засніжений Київ. Жаль…
З такими думками я вийшов із вхідних дверей гуртожитку №12 і попрямував до станції метрополітену.
Як завжди ідучи до метро я слухав музику в своїх навушниках – це єдиний спосіб втекти від реальності та поринути в свої роздуми. Я блукав у безвісті невідомого відриваючись від реальності. Ходив коридорами підсвідомості, щоб нарешті знайти правду і сенс всього людського життя, але як виявилось людських життів надто багато – тож сенс життя в кожного свій і вони не можуть вміститися в моїй голові.
Мої думки поглинають так багато часу, що я звик мовчки мислити, спостерігати за всім, що мене оточує, а згодом відтворювати в своїй голові занотовані раніше факти. Аналіз… Суцільний аналіз всього. Інколи це настільки вимотує, що немає терпіння бачити все, але й очей закрити не можу. В такі дні наді мною нависає безсовісна депресія, яка змушує мене виливати все побачене, почуте, прочитане, відчуте, зрозуміле і зовсім незрозуміле на папір. Це мені допомагає, щоб не зійти з розуму, залишатися живим.
І сьогодні саме той день коли я практично до кінця наповнився цим всім. Цікаво скільки краплин потрібно, щоб почалося цунамі, а скільки їх потрібно, щоб розігрався смерч депресії?
Дурнувата звичка спостерігати як прокляття. Я намагаюся не помічати людей і не бачити їх емоцій, але це вище ніж «Я». Це наче гра, де всі актори і виконують свою роль, а я глядач і критик водночас. Можливо я помиляюся. Можливо я живу не так, чи не тут?
Все! Досить з мене думок! Досить!!! Лишень музика не відпускає мене в невідому глибину, вона тримає мене на землі.
Крок за кроком і я все ближче до пункту призначення.
Усе навколо мене нагадувало місто де блукають сірі примари. Одні метушливо біжать, інші поспіхом крокують, але куди? Куди всім потрібно так негайно потрапити? Чи вони просто бояться спізнитися ніби то на найважливішу зустріч, конференцію або на серйозну справу кожного, яка є конфіденційною.
Я в невідомій реальності метушні, шуму та невизначеності. Але я маю точку призначення, маю мету, яку я повинен досягти і зближував нас лишень метрополітен. Переповнена платформа, так багато людей, так багато…
Я не надаю великої уваги людям, але мою увагу привернув маленький хлопчик, який проходив повз мене і мій зір сфокусувався на ньому. Проходивши повз, він неохоче дивився вперед, і в одну мить я відчув його біль, страх та ненависть. Я відчув його сльози і мені раптово захотілось проклясти всіх за той біль, позбавити себе будь яких почуттів і не бачити всіх хто є навколо мене. Закинути всіх винних в далекий космос для переосмислення свого життя.
Я не я, коли в моїй голові починається переворот думок. Я знову опинився в закритому приміщені, де немає ні краплини світла. Я борюся з самим собою за місце на Землі. Дивний поштовх змусив повернутися. Відкривши очі, я зрозумів, що автоматично я зайшов у вагон і сів недалеко від того загадкового хлопчика. Скільки ж злих і байдужих поглядів дивилося в його бік. Вони ніби осуджували цього маленького жебрака. Як же мені соромно за цих всіх людей, за те, що Вони саме так на це реагують.
Новий простір для думок. Нова тема на осмислення та уявлення просторової реальності.
Я не міг не подивитись на нього, на його посинілі від холоду рученята, на його пошарпаний і брудний одяг. Так шкода стало цього хлопчика, адже на вигляд йому 10 – 11 років, а доля ось так розпорядилася з його життям. Це не справедливо, це жахливо і сумно!
Цікаво, а батьки в нього є? Що він має? Де живе ця дитина? Про нього хтось дбає? Чим завинила ця дитина, що залишилася покинутою? Яке зло скоїла, що приречена на таке існування? Чому? Хто винен? В одну мить всі ці запитання пролунали в глибині моєї душі, але відповіді на них я не зміг знайти.
Розуміння приходить лишень після осмислення. Винних не потрібно шукати, вони давно всім відомі. Кожен це розуміє, але признати своєї провини не може.
Самим головним винуватцем на лаві підсудних є суспільство, а я стану справедливим суддею. Ви звісно подумаєте :
«Хто ти такий хлопче, щоб когось вчити , а тим паче судити?»
Але я знаю хто я і що собою представляю! Я уявляю яких страждань і бід зазнав той хлопчик!
На всьому світі так багато схожих долей, схожих життів. Суцільна несправедливість і позбавлення шансів на отримання кращої долі.
Не один раз я бачив покинутих діток, від яких просто відмовляються батьки і тих хто покидає свою домівку через нестерпне життя. А ще гірше бачити дітей, які втратили батьків! Що залишається цим дітям? Що вони повинні робити, куди підуть?
Залишившись на одинці із самим собою, вони просто перестають довіряти всім і втрачають надії. Вони блукають із своїм горем по світу в пошуках притулку.
Все це не звичайні слова і не просто мої думки, це те, що бачу я навколо себе, те що бачу в його маленьких, зажурених очах.
Чому домівками для них є підвали, під’їзди і загалом всі місця, які не мають тепла, які схожі на них, такі ж покинуті, нікому не потрібні? А Ви просто відганяєте їх наче бродячих собак.
І знову я дивлюся на цього хлопчика. Я проникаю в його світ і починаю відчувати, чи я тільки так вважаю? Моєї уяви не вистачає, щоб дійсно уявити його життя, але відчуття болю залишає помітний знак на моїй свідомості.
Я знову даю волю своїм думкам…
Хочу Вам розповісти про Вас же самих! Ви живете у своїй захищеній «фортеці» і плануєте куди б це піти, або як витратити гроші, що купити, чого Вам ще не вистачає, який одяг вам одягти на прогулянку, щоб виглядати модно та стильно. Це все не суттєві речі і вони нічого не варті. Біля вас є мама з татом, є рідні і люблячі Вас люди. Вони піклуються про Вас, дбають, щоб дати вам все необхідне, щоб Ви були здорові та ситі. А що вони отримують за це?
Ви настільки загралися у своєму дитячому максималізмі, що Вам мало і не достатньо всього цього. Вам потрібна свобода, вседозволеність, адже ви вважаєте себе настільки дорослими і самостійними, що меж вашому « Я » немає! Не забувайте, що ці відчуття у Вас є тільки під батьківським крилом, а відпустивши Вас на волю, Ви далеко не пролетите.
Від того, що Вам немає що робити і куди подіти власні сили та час, Ви шукаєте собі проблеми, заганяєте себе в депресію, хоча ні проблем, ні причин для депресії зовсім немає! Чому Ви марнуєте свій час на непотрібні речі та справи, навіщо гробите своє здоров’я і життя різними наркотиками, алкоголем?
А Ви коли не будь уявляли як живуть сироти, а бездомні, а як живеться бідним і малозабезпеченим людям? А як це жити в багатодітній сім’ї? Скоріш за все, що ні!
Я думаю, Ви повинні цінувати своїх батьків за все, що вони для Вас роблять, за те що вони є! Позбавтесь гордості, пихатості, зла, егоїзму, заздрощів і відчуйте добро у своєму серці.
Спроба поставити себе на його місце і відчути всі його переживання пробудили в мені біль та ненависть. Зрозумівши все я не зміг поглянути йому в очі. Мені стало надзвичайно страшно і водночас соромно. Набридла вся ця несправедливість, жорстокість, байдужість, бідність.
Я навіть не відчув, що час так швидко минув.
«Наступна станція Площа Льва Толстого», ця фраза повернула мене до реальності і я зрозумів, що наступна зупинка моя. Потрібно вставати і рухатись до виходу , саме туди де сидить той маленький забідований обірванець. Сто ячи біля нього я й далі відчував себе винним і відповідальним за все. Що робити? Як подарувати цій дитині шматочок доброго щастя? Я дістав портмоне переглядаючи невелику наявність грошей і вирішив, що мені вони не допоможуть, а для малюка вони буду порятунком хоч на невеликий проміжок часу! Стиснувши купюри в руці, я запитав у нього:
«Як тебе звуть?»
«Валік» - відповів він.
«Ось. Візьми що є. Купи собі щось з’їсти, чи що захочеш.»
Даючи йому гроші я побачив здивований погляд, який поступово наповнявся щастям і надією.
Зупинка.
Вийшовши з вагону я пішов своєю дорогою з своїми роздумами. Крок за кроком я віддаляюся, а потік думок все більше зростав. Я не забуду тих нещасних очей, що змусили мене пережити біль заповнений горем.
Я ввесь час задумуюся про долю тисяч, мільйонів людей. Я хочу допомогти всім.
Поки Ви мрієте і бажаєте якогось матеріального достатку, по всьому світу помирають і дорослі, і діти,хто від невиліковних хворіб, хто від злиднів, хто від жорстокості світу, а хтось на невиправданих війнах. Хто винен? Одні запитання, а відповідей нуль. Я хочу, щоб люди задумалися над долею бездомних дітей, сиріт, нужденних, щоб припинили дивитися на них зневажливо, чи осуджувати їх. Я хочу щоб в майбутньому не було ні бідності, ні горя, ні злиднів. Всім серцем та душею прагну допомогти всім тим, кому вона потрібна, тим, хто зневірився.
Не знаю, чи до вподоби Вам мої думки та судження, але знайте:
«Я не розраховую на Ваше схвалення, скоріше всього я чекаю на розуміння з вашого боку, допомогу у вирішенні глобальних та моральних проблем. А можете просто піддати осуду мене і мою думку, це Ваше право і Ваш вибір.»
Знайте, саме Ви в змозі все змінити на краще, просто повірте в себе, в єдинство.
Відкивши очі творіть добро.
Інколи надто багато думок блукає в наших головах і ми не в змозі осягнути всю їх глибину.
Я вирішив написати про те, що мене завжди так болить, те від чого моє серце обливається кров’ю, те, від чого душа моя сумує і очі наповняються сльозами. Це все те, що Ви дуже часто бачите, те від чого Ви відвертаєтесь закриваючи очі на все – бездомні, жебраки, сироти, нужденні та забідовані. Я щодня бачу байдужість людей, їх егоїзм та безтурботність по відношенню до всіх інших.
Чому? Невже в середині всі такі черстві? Чому більшість не помічає найбуденніших проблем нашого суспільства? Чому із зневагою та нерозумінням дивляться на тих, кого доля побила?
Я надто часто задаюся запитаннями намагаючись дійти до логічної відповіді, але крім мене самого відповісти ніхто не в змозі!
Ми люди ХХІ століття, ми творці і тільки ми можемо відповідати за свою долю. Інколи ми просто не можемо прогнозувати своє майбутнє, не можна з впевненістю думати і говорити про завтрашній день, адже світ рухається і не стоїть на місці. Є люди які просто не встигали, чи зупинилися, а світ невпинно продовжував рухатись поглинувши їх всіх в невідомість. Саме ці люди сьогодні потребують розуміння, допомоги та підтримки. А що ми їм даємо на то мість? Скоріше всього, що обурливе сприйняття їх життєвої невдачі, чи горя.
Це більше схоже на думки однієї людини, які можуть бути не вірними…
На вулиці 7 грудня, і ніби ж Зима, але так прикро, що немає снігу, а так хочеться побачити засніжений Київ. Жаль…
З такими думками я вийшов із вхідних дверей гуртожитку №12 і попрямував до станції метрополітену.
Як завжди ідучи до метро я слухав музику в своїх навушниках – це єдиний спосіб втекти від реальності та поринути в свої роздуми. Я блукав у безвісті невідомого відриваючись від реальності. Ходив коридорами підсвідомості, щоб нарешті знайти правду і сенс всього людського життя, але як виявилось людських життів надто багато – тож сенс життя в кожного свій і вони не можуть вміститися в моїй голові.
Мої думки поглинають так багато часу, що я звик мовчки мислити, спостерігати за всім, що мене оточує, а згодом відтворювати в своїй голові занотовані раніше факти. Аналіз… Суцільний аналіз всього. Інколи це настільки вимотує, що немає терпіння бачити все, але й очей закрити не можу. В такі дні наді мною нависає безсовісна депресія, яка змушує мене виливати все побачене, почуте, прочитане, відчуте, зрозуміле і зовсім незрозуміле на папір. Це мені допомагає, щоб не зійти з розуму, залишатися живим.
І сьогодні саме той день коли я практично до кінця наповнився цим всім. Цікаво скільки краплин потрібно, щоб почалося цунамі, а скільки їх потрібно, щоб розігрався смерч депресії?
Дурнувата звичка спостерігати як прокляття. Я намагаюся не помічати людей і не бачити їх емоцій, але це вище ніж «Я». Це наче гра, де всі актори і виконують свою роль, а я глядач і критик водночас. Можливо я помиляюся. Можливо я живу не так, чи не тут?
Все! Досить з мене думок! Досить!!! Лишень музика не відпускає мене в невідому глибину, вона тримає мене на землі.
Крок за кроком і я все ближче до пункту призначення.
Усе навколо мене нагадувало місто де блукають сірі примари. Одні метушливо біжать, інші поспіхом крокують, але куди? Куди всім потрібно так негайно потрапити? Чи вони просто бояться спізнитися ніби то на найважливішу зустріч, конференцію або на серйозну справу кожного, яка є конфіденційною.
Я в невідомій реальності метушні, шуму та невизначеності. Але я маю точку призначення, маю мету, яку я повинен досягти і зближував нас лишень метрополітен. Переповнена платформа, так багато людей, так багато…
Я не надаю великої уваги людям, але мою увагу привернув маленький хлопчик, який проходив повз мене і мій зір сфокусувався на ньому. Проходивши повз, він неохоче дивився вперед, і в одну мить я відчув його біль, страх та ненависть. Я відчув його сльози і мені раптово захотілось проклясти всіх за той біль, позбавити себе будь яких почуттів і не бачити всіх хто є навколо мене. Закинути всіх винних в далекий космос для переосмислення свого життя.
Я не я, коли в моїй голові починається переворот думок. Я знову опинився в закритому приміщені, де немає ні краплини світла. Я борюся з самим собою за місце на Землі. Дивний поштовх змусив повернутися. Відкривши очі, я зрозумів, що автоматично я зайшов у вагон і сів недалеко від того загадкового хлопчика. Скільки ж злих і байдужих поглядів дивилося в його бік. Вони ніби осуджували цього маленького жебрака. Як же мені соромно за цих всіх людей, за те, що Вони саме так на це реагують.
Новий простір для думок. Нова тема на осмислення та уявлення просторової реальності.
Я не міг не подивитись на нього, на його посинілі від холоду рученята, на його пошарпаний і брудний одяг. Так шкода стало цього хлопчика, адже на вигляд йому 10 – 11 років, а доля ось так розпорядилася з його життям. Це не справедливо, це жахливо і сумно!
Цікаво, а батьки в нього є? Що він має? Де живе ця дитина? Про нього хтось дбає? Чим завинила ця дитина, що залишилася покинутою? Яке зло скоїла, що приречена на таке існування? Чому? Хто винен? В одну мить всі ці запитання пролунали в глибині моєї душі, але відповіді на них я не зміг знайти.
Розуміння приходить лишень після осмислення. Винних не потрібно шукати, вони давно всім відомі. Кожен це розуміє, але признати своєї провини не може.
Самим головним винуватцем на лаві підсудних є суспільство, а я стану справедливим суддею. Ви звісно подумаєте :
«Хто ти такий хлопче, щоб когось вчити , а тим паче судити?»
Але я знаю хто я і що собою представляю! Я уявляю яких страждань і бід зазнав той хлопчик!
На всьому світі так багато схожих долей, схожих життів. Суцільна несправедливість і позбавлення шансів на отримання кращої долі.
Не один раз я бачив покинутих діток, від яких просто відмовляються батьки і тих хто покидає свою домівку через нестерпне життя. А ще гірше бачити дітей, які втратили батьків! Що залишається цим дітям? Що вони повинні робити, куди підуть?
Залишившись на одинці із самим собою, вони просто перестають довіряти всім і втрачають надії. Вони блукають із своїм горем по світу в пошуках притулку.
Все це не звичайні слова і не просто мої думки, це те, що бачу я навколо себе, те що бачу в його маленьких, зажурених очах.
Чому домівками для них є підвали, під’їзди і загалом всі місця, які не мають тепла, які схожі на них, такі ж покинуті, нікому не потрібні? А Ви просто відганяєте їх наче бродячих собак.
І знову я дивлюся на цього хлопчика. Я проникаю в його світ і починаю відчувати, чи я тільки так вважаю? Моєї уяви не вистачає, щоб дійсно уявити його життя, але відчуття болю залишає помітний знак на моїй свідомості.
Я знову даю волю своїм думкам…
Хочу Вам розповісти про Вас же самих! Ви живете у своїй захищеній «фортеці» і плануєте куди б це піти, або як витратити гроші, що купити, чого Вам ще не вистачає, який одяг вам одягти на прогулянку, щоб виглядати модно та стильно. Це все не суттєві речі і вони нічого не варті. Біля вас є мама з татом, є рідні і люблячі Вас люди. Вони піклуються про Вас, дбають, щоб дати вам все необхідне, щоб Ви були здорові та ситі. А що вони отримують за це?
Ви настільки загралися у своєму дитячому максималізмі, що Вам мало і не достатньо всього цього. Вам потрібна свобода, вседозволеність, адже ви вважаєте себе настільки дорослими і самостійними, що меж вашому « Я » немає! Не забувайте, що ці відчуття у Вас є тільки під батьківським крилом, а відпустивши Вас на волю, Ви далеко не пролетите.
Від того, що Вам немає що робити і куди подіти власні сили та час, Ви шукаєте собі проблеми, заганяєте себе в депресію, хоча ні проблем, ні причин для депресії зовсім немає! Чому Ви марнуєте свій час на непотрібні речі та справи, навіщо гробите своє здоров’я і життя різними наркотиками, алкоголем?
А Ви коли не будь уявляли як живуть сироти, а бездомні, а як живеться бідним і малозабезпеченим людям? А як це жити в багатодітній сім’ї? Скоріш за все, що ні!
Я думаю, Ви повинні цінувати своїх батьків за все, що вони для Вас роблять, за те що вони є! Позбавтесь гордості, пихатості, зла, егоїзму, заздрощів і відчуйте добро у своєму серці.
Спроба поставити себе на його місце і відчути всі його переживання пробудили в мені біль та ненависть. Зрозумівши все я не зміг поглянути йому в очі. Мені стало надзвичайно страшно і водночас соромно. Набридла вся ця несправедливість, жорстокість, байдужість, бідність.
Я навіть не відчув, що час так швидко минув.
«Наступна станція Площа Льва Толстого», ця фраза повернула мене до реальності і я зрозумів, що наступна зупинка моя. Потрібно вставати і рухатись до виходу , саме туди де сидить той маленький забідований обірванець. Сто ячи біля нього я й далі відчував себе винним і відповідальним за все. Що робити? Як подарувати цій дитині шматочок доброго щастя? Я дістав портмоне переглядаючи невелику наявність грошей і вирішив, що мені вони не допоможуть, а для малюка вони буду порятунком хоч на невеликий проміжок часу! Стиснувши купюри в руці, я запитав у нього:
«Як тебе звуть?»
«Валік» - відповів він.
«Ось. Візьми що є. Купи собі щось з’їсти, чи що захочеш.»
Даючи йому гроші я побачив здивований погляд, який поступово наповнявся щастям і надією.
Зупинка.
Вийшовши з вагону я пішов своєю дорогою з своїми роздумами. Крок за кроком я віддаляюся, а потік думок все більше зростав. Я не забуду тих нещасних очей, що змусили мене пережити біль заповнений горем.
Я ввесь час задумуюся про долю тисяч, мільйонів людей. Я хочу допомогти всім.
Поки Ви мрієте і бажаєте якогось матеріального достатку, по всьому світу помирають і дорослі, і діти,хто від невиліковних хворіб, хто від злиднів, хто від жорстокості світу, а хтось на невиправданих війнах. Хто винен? Одні запитання, а відповідей нуль. Я хочу, щоб люди задумалися над долею бездомних дітей, сиріт, нужденних, щоб припинили дивитися на них зневажливо, чи осуджувати їх. Я хочу щоб в майбутньому не було ні бідності, ні горя, ні злиднів. Всім серцем та душею прагну допомогти всім тим, кому вона потрібна, тим, хто зневірився.
Не знаю, чи до вподоби Вам мої думки та судження, але знайте:
«Я не розраховую на Ваше схвалення, скоріше всього я чекаю на розуміння з вашого боку, допомогу у вирішенні глобальних та моральних проблем. А можете просто піддати осуду мене і мою думку, це Ваше право і Ваш вибір.»
Знайте, саме Ви в змозі все змінити на краще, просто повірте в себе, в єдинство.
Відкивши очі творіть добро.
